Тиша — не просто відсутність шуму. Ми про це майже забули. Слухові орієнтири послаблені, перекручені, десакралізовані. Страх — ба більше, жах, викликаний тишею, посилився.
Приватність місця — власної кімнати, її обстави, а також обстави обійстя — складалася з тиші. Після появи у XVIII столітті вразливості, люди, захопившись кодексом краси, стали цінувати мовчазність пустелі та навчилися слухати німоту гір, моря, полів.
Тиша начебто свідчила про бурхливість зустрічі закоханих та обумовлювала міцність союзу. Вона вістила про тривалість стосунків. Життя хворого, близькість смерті, вид могили викликали цілу гамму мовчанок, які нині вважаються реліктовими.
Нині нам складно дотримуватися тиші, а це заважає почути внутрішній голос, що заспокоює і втішає. Суспільство вимагає від нас скоритися шумові, аби радше бути частиною цілого, аніж триматися свого внутрішнього звучання. Через це змінюється сама структура особистості.
Згадуючи в цій праці тишу минулих часів, розповідаючи про способи повернення до неї, про її текстури, дисципліну, тактики, про її багатство та про силу слова, ми прагнемо допомогти знову навчитися тиші — тобто навчитися бути собою. завантажити уривок
|
|
-Новинки
;)
